Неспокійна дитина

       Ви помітили, що дитина почала загострено емоційно реагувати на все, що діється навкруги. Раз за разом у неї на очах з'являються сльози, вона стала уразливою, а то раптом наступають напади нестрим­ного сміху. Дитина вчиться управляти своїми емоціями, вона починає розуміти, що емоції повинні бути адекватними певній ситуації. У неї поки що не дуже добре виходить справлятися з ними, але... мине небагато часу, і таке безтурботне й імпульсивне маля стане урівноваженішим, спокійнішим, навіть, мож­ливо, дещо замкненим у собі.

  Коли дитина емоційно нестабільна, вона прагне привернути до себе увагу, нехай навіть і не дуже адекватними способами. А дорослий не завж­ди обирає правильну тактику поведінки, він почи­нає лаяти дитину за її «кривляння» й «істерики», не зовсім розуміючи, з чим вони пов'язані. І який же наслідок? Така щира, така відкрита дитина стає мовчазною і замкненою, вона дедалі більше відда­ляється від батьків. А потім ця суперечність поглиб­люється, стає дедалі ширшою і виливається у підліткові конфлікти.

   Безрадісна виходить картина... «Що ж вдіяти?» — запитаєте ви. Давайте спробуємо "розібратися з причинами їх виникнення і допомогти дитині поз­найомитися з різними емоціями і з тим, як вони виявляються.

   Не відповідне ситуації емоційне реагування може бути пов'язане з тим, що дитина просто не знає, як виявити власні емоції. Можлива й інша ситуація: дитина стає нервовою через те, що вона бачить на­вкруги. Якщо мама з татом постійно сваряться, а дитина тільки й чує: «Відчепися!», «Не заважай!», вона, природно, все це переживає всередині себе і ці переживання виявляються в її емоційних ре­акціях. Замисліться, у чому полягає причина такої неврівноваженості? Можливо, слід просто дещо змінити стиль стосунків у вашій сім'ї?

     А тепер кілька рекомендацій, що стосуються того, як будувати стиль своєї поведінки з вашою неспо­кійною дитиною:

-  уникайте крайнощів: не можна дозволяти дитині робити все, що їй заманеться, але не можна й все за­бороняти. Чітко вирішіть для себе, що можна і чого не можна, і погодьте це з усіма членами сім 7;

-   власною поведінкою показуйте дитині приклад: стримуйте свої емоції, адже вона наслідує вас у своїй поведінці;

-  приділяйте дитині достатньо уваги, нехай вона ніколи не відчуває себе забутою, але в той же час по­ясніть дитині, що бувають моменти, коли вас обсіда­ють інші турботи, це слід зрозуміти і прийняти;

-   пам'ятайте,  що  істеричні напади найчастіше пов'язані з прагненням звернути на себе увагу або вик­ликати  співчуття.   Не слід потурати  дитині,  не потрібно змінювати своїх вимог. Краще, коли дитина заспокоїться, пояснити їй, чому ви вчинили так, а не інакше.

    Дитина з порушенням самооцінки

     Ми постійно порівнюємо себе з іншими людьми і на основі цього порівняння виробляємо думку про себе, про свої можливості і здібності, про риси свого характеру і людські якості. Так поступово складається наша самооцінка. Та часто батьки забувають, що процес цей розпочинається вже у самому ранньому віці.   Кому з нас не доводилося чути репліки на зразок: «Ну ось, поглянь, як зробив Петрик. А в тебе знову що вийшло?!». Або «Ти вже та­кий великий, а зав'язувати шнурки (їсти кашу, чи­тати буквар тощо) так і не навчився!». Багато подібних висловлювань можна почути від батьків, які не замислюються над тим, що саме з їхніх оцінок і складається насамперед думка дитини про саму себе. Саме з сім'ї дитина вперше дізнається про те, чи люблять її, чи приймають її такою, якою вона є, чи супроводить її успіх або невдача. У дошкільному віці у нашої дитини виробляється відчуття благополучності — неблагополучності, яке певною мірою може допомогти нам передбачити, якою вона стане в майбутньому: «жабою» або «принцем». «Принц» (переможець) — це людина, щас­лива у будь-якій справі, яку вона виконує. «Жаба» (невдаха) — той, хто вважає себе нездатним здійснити намічене.

  Наша оцінка може бути дуже високою або надто низькою, а може перебувати на середньому рівні. Важливо, щоб те, як оцінює себе дитина, збігалося з її реальними можливостями.

    Погляньмо, як це виявляється у поведінці. Ак­тивність, винахідливість, бадьорість, почуття гумо­ру, товариськість, бажання йти на контакт — ось ті якості, які властиві дітям з адекватною само­оцінкою. Вони охоче беруть участь в іграх, не ображаються, якщо програли і не дразнять інших, якщо виграли.                                                                 

   Пасивність, підозрілість, підвищена ранимість, образливість часто властиві дітям з заниженою са­мооцінкою. Вони не хочуть брати участі в іграх, оскільки бояться виявитися гіршими за інших, а як­що й беруть у них учать, то часто ображаються і ви­ходять з гри. Іноді діти, яким дається негативна оцінка в сім'ї, прагнуть компенсувати це у спілку­ванні з іншими дітьми. Вони завжди і скрізь хочуть бути першим і беруть близько до серця свої невдачі.

     При завищеній самооцінці діти намагаються бути в усьому кращі за інших. Часто від такої дитини можна почути: «Я найкращий (сильний, красивий). Ви всі повинні слухати мене». Така дитина часом буває агресивною щодо інших, які також хочуть бу­ти лідерами дитячої групи.

       Це, звичайно, дуже стислі описи наших «жаб» і «принців». Але, можливо, хтось із вас, шановні батьки, вже упізнав свою дитину?

А тепер кілька порад батькам, зацікавленим у фор­муванні адекватної самооцінки.

-   Не  оберігайте  свою  дитину  від  повсякденних справ, не намагайтеся вирішувати за неї всі пробле­ми, але й не перевантажуйте її тим, що їй не по си­лах. Нехай дитина виконує доступні їй завдання і дістає задоволення від зробленого.

-  Не захвалюйте дитину, але не забувайте заохо­тити її, якщо вона на це заслуговує. Пам'ятайте, що похвала, так само, як і покарання, повинна бути співмірна з вчинком.

-  Заохочуйте в дитині ініціативу. Нехай вона буде ініціатором усіх починань, але також: покажіть, що інші можуть бути у чомусь кращі за неї.

-  Не забувайте заохочувати й інших у присутності дитини.   Підкресліть позитивні риси  іншого  і по­кажіть, що ваша дитина також може цього досягти.

-   Засвідчуйте   власним   прикладом   адекватність ставлення до успіхів і невдач. Оцінюйте вголос свої можливості і результати справи.

-    Не   порівнюйте   дитину   з   іншими   дітьми. Порівнюйте її з самою собою (тією, якою вона була вчора і, можливо, буде завтра).

    «Що ж нам чинити, якщо самооцінка нашої ди­тини не є адекватною?» — часто виникає запитан­ня. Корисно знати, що рівень самооцінки не вста­новлюється раз і назважди. Він може змінюватися, особливо в дошкільному віці. Кожне наше звернен­ня до дитини, кожна оцінка її діяльності, ставлен­ня до її успіхів і невдач — усе це справляє вплив на ставлення дитини до самої себе.

Агресивна дитина

    Часто доводиться чути від засмучених батьків: «Такий хороший був хлопчик, а зараз забіяка! У ди­тячому садку тільки його й лають!».    На жаль, ці скарги цілком обґрунтовані. Такі ме­таморфози перетворення «з хорошого хлопчика» на забіяку зустрічаються досить часто. У кожній групі дитячого садка, напевне, є кілька таких дітей.

    Спалахи люті з елементами агресивної поведінки вперше спостерігаються тоді, коли бажання дитини з якоїсь причини не задовольняється. Перепоною до виконання бажання звичайно служить заборона або обмеження з боку дорослого. Дитина хоче одер­жати ляльку або цукерку, зістрибнувши з шафи, до­торкнутися до кришталевої вази, кинути в куток бабусині окуляри — різноманітність таких бажань не має меж. Тільки невелика їх частина може бути здійснена без неприємних наслідків для самої дити­ни або для дорослих. В усіх інших випадках дово­диться обмежувати вимоги дитини. І ось з'яв­ляється реальна можливість для виникнення конфлікту між нею й дорослим. Як правильно поводити себе у цій ситуації? Спробуймо перевести активність дитини в інше русло. Запропонуйте їй якусь гру або відволічіть її увагу від предмету ба­жання, і ви самі переконаєтеся, що уникнути тако­го конфлікту не тільки можна, а й необхідно.

   Нерідко трапляються такі ситуації, коли агре­сивність дитини є частиною протесту проти вчинків дорослих, які спонукають її до чогось. Це часто зустрічається в сім'ях, де батьки перебрали міру що­до якихось дій, які вони вважають за необхідні. Во­ни примушують дитину щось робити, викликаючи у неї реакцію протесту.

    Великого значення для появи агресивності у шкільному віці набуває популярність дитини у групі однолітків. Не маючи адекватних засобів спілкуван­ня, дитина кулаками намагається посісти лідирую­че місце у групі. В різні вікові періоди вирішальне значення для здобуття популярності мають різні ви­моги з боку групи. Мають значення інтелектуаль­ний рівень, розвиненість мови, фізичний розвиток, спритність, ступінь оволодіння різними видами діяльності. Серед дошкільнят цінуються також зовнішній вигляд, і красивий одяг, товариськість, готовність ділитися іграшками. Але домінуюче зна­чення має те, наскільки дитина оволоділа навичка­ми гри, як вона може організувати гру, придумати сюжет, розподілити ролі тощо. Подібні фактори цілком визначають становище дитини у групі од­нолітків. Агресивність таким чином може бути наслідком переживань, пов'язаних з образою, ущемленим самолюбством. Уперше вона виникає в тій ситуації, яка травмує психіку і спрямована про­ти тих, кого дитина вважає причиною неприємних переживань і конфліктів.

   Безумовно, якщо ви помічаєте у своєї дитини прояви агресивності, необхідно ретельно про­аналізувати її причини, виявити труднощі, з якими стикається дитина, по можливості усунути їх, а потім формувати у дитини уміння, які їй не виста­чають, навички, а також установки щодо інших лю­дей. Таким буде алгоритм роботи з агресивною ди­тиною. Увага і величезне терпіння з боку дорослих — обов'язкова умова успіху. Таким чином ми з ва­ми розглянули можливі причини виникнення агре­сивності.

   Спробуй­мо сформулювати деякі принципи спілкування з агре­сивними дітьми:

-  пам'ятайте, що заборона і підвищення голосу — найбільш   неефективні  способи   подолання   агресив­ності. Лише зрозумівши причини агресивної поведінки і знявши їх, ви можете сподіватися, що агресивність вашої дитини буде подолана;

-  дайте дитині можливість вихлюпнути свою аг­ресію, змістіть її на інші об'єкти. Дозвольте їй поби­ти подушку або розірвати «портрет» її ворога, і ви побачите, що в реальному житті агресивність на да­ну мить знизилася;

-  демонструйте дитині особистий приклад ефек­тивної поведінки.  Не допускайте при ній спалахів гніву або негативні висловлювання про своїх друзів чи колег, складаючи плани «помсти»;

- хай ваша дитина кожної миті відчуває, що ви лю­бите, цінуєте й приймаєте її. Не соромтеся зайвий раз її приголубити або пожаліти. Нехай вона бачить, що вона потрібна й важлива для вас.

Конфліктна дитина

    Напевне, з дитячими сварками зустрічається кож­на мама. Але в одних діти сваряться і швидко ми­ряться один з одним, у інших же дитина більш конфліктна, сварки й бійки супроводжують її постійно, вона не може знайти виходу навіть із най­простіших ситуацій. Існує багато факторів, які про­вокують постійні сварки і сприяють розвиткові конфліктності. Наприклад, у сім'ї росте дитина-забіяка. Вона постійно чіпляється до свого брата чи сестри, до дітей, з якими спілкується, якщо знає, що їй не дадуть здачі. Можливо, такій дитині не вистачає в сім'ї уваги й турботи і вона намагається опинитися в центрі уваги, а бійка — хороший спосіб не тільки опинитися в центрі, але й проде­монструвати свою зверхність над іншими. Інша си­туація: дитина, яка постійно шукає неприємностей. Здається, що вона навмисне провокує інших дітей, а в підсумку сама виявляється жертвою конфлікту. Така дитина потребує батьківської допомоги навіть більше, ніж забіяка, оскільки її поведінка сама со­бою, або, як полюбляють говорити деякі батьки, «з віком», не минає.

     Для спілкування з конфліктни­ми дітьми дуже важливо, наскільки батьки послідовні у своєму бажанні домогтися припинення безкінечних сварок. Деякі з них, прохаючи дитину припинити сварку, не виявляють потрібної впевне­ності. Одні батьки постійно нервують, очікуючи сварок від своїх дітей, скаржаться іншим, нерідко у присутності дитини; у інших з'являється якесь при­ховане примирення з цією рисою характеру дитини, вони сприймають її конфліктне спілкування як не­минучість. Проте з конфліктною поведінкою дити­ни можна й потрібно боротися. Але спочатку слід визначити причини конфліктності. їх може бути кілька. Можливо, конфліктність є наслідком егоїстичності вашої дитини. Якщо вдома вона — безумовний центр загальної уваги і будь-яке її ба­жання відразу ж задовольняється, то, безумовно, дитина очікує такого ж ставлення до себе і з боку інших дітей і, звичайно, не дістає його. Тоді вона починає домагатися цього, провокуючи конфлікти. У такому разі батькам необхідно не тільки дещо змінити своє ставлення до дитини, а й навчити її безконфліктно спілкуватися з іншими дітьми.

  Можлива й протилежна ситуація, коли дитина у сім'ї занедбана. Вона вихлюпує негативні почуття, що накопичилися в її маленькій душі, у сварці. А, можливо, дитина спостерігає, як вдома мама постійно свариться з татом, і просто починає наслідувати їхню поведінку.

    У будь-якому разі майже завжди конфліктна по­ведінка дитини є сигналом, що і з вами, шановні батьки, не все гаразд. Тому, займаючись конфліктною дитиною, будьте готові до того, що й вам доведеться дещо змінити свою поведінку. Це іноді буває досить складно здійснити, але успіху без такої зміни вам домогтися буде надто важко. Ми, у свою чергу, постараємося допомогти вам, описавши деякі нескладні вправи, які допоможуть дитині ово­лодіти навичками безконфліктної поведінки.

     Кілька порад, що стосуються стилю поведінки батьків з конфліктними дітьми:

-  стримуйте намагання дитини провокувати свар­ки з іншими. Слід звертати увагу на недружні погля­ди одне на одного або буркотіння чогось з образою собі під ніс. Звичайно, у кожних батьків бувають момен­ти, коли ніколи або немає сил контролювати дітей. І тоді найчастіше вибухають «бурі»;

-  не намагайтеся припинити сварку, звинувативши іншу дитину в її виникненні     і захищаючи свою. Прагніть об'єктивно розібратися в причинах її виник­нення;

-  після конфлікту обговоріть з дитиною причини його виникнення, наголосіть на неправильних діях ва­шої дитини, які призвели до конфлікту.  Спробуйте знайти інші можливі способи виходу з конфліктної ситуації;

- не обговорюйте в присутності дитини проблеми її по­ведінки. Вона може утвердитися в тому, що конфлікти неминучі, і продовжуватиме провокувати їх;

- не завжди слід втручатися в конфлікти дітей. Наприклад, коли два хлопчики під час гри щось не поділили і почали сварку, краще поспостерігати за цим конфліктом, але не втручатися у нього, оскільки діти самі зможуть знайти спільну мову, і при цьому вони вчаться спілкуватися одне з одним. Якщо ж під час сварки одна з них постійно перемагає, а інша вис­тупає жертвою,слід припиняти таку гру,щоб за­побігти формуванню боягузливості у  переможеного.

Сором'язлива дитина

   Сором'язливість — це особливість, характерна для дуже багатьох людей, як дітей, так і дорослих. На­певне, її можна назвати найпоширенішою причи­ною, яка утруднює спілкування. Сором'язливість може бути душевною недугою, яка калічить людину не менше, ніж найтяжча хвороба тіла, її наслідки можуть бути гнітючими:

-  сором'язливість заважає тому, щоб зустрічатися з новими людьми, заводити друзів і відчувати задо­волення від приємного спілкування;

- вона утримує людину від висловлення своєї дум­ки і відстоювання своїх прав;

-  сором'язливість не дає іншим людям можли­вості оцінити позитивні якості людини;

-  вона посилює надмірну зосередженість на собі і своїй поведінці;

-  сором'язливість заважає ясно мислити і ефек­тивно спілкуватися;

- сором'язливість, як правило, супроводжується негативними переживаннями самотності, тривоги й депресії.

   Бути сором'язливим — означає боятися людей, особливо тих, від яких, на думку дитини, віє яко­юсь емоційною загрозою. Як на сьогодні, у психо­логії поширена точка зору, що сором'язливість є ре­зультатом реакції на емоцію страху, яка виникає у певний момент при взаємодії дитини з іншими людьми і закріплюється.

   Можливо, ваша дитина за свої 5 або 6 років уже кілька разів переживала досвід невдалого спілкуван­ня з людьми у певних ситуаціях, або знає, як спілкуватися, але з певних внутрішніх причин не бажає цього. Вона може відчувати неадекватність власної поведінки і відчуває постійну тривогу з приводу своїх дій. Відчуття власної неспромож­ності, пов'язане із спілкуванням, може привести до самоприниження («Я сором'язлива», «Я жа­люгідна», «Я нездара», «Я без мами не можу»).

   Розповіді сором'язливих хлопчиків і дівчаток про себе являють собою сумну картину. Хлопчики вва­жають, що вони дуже слабкі, дуже некрасиві і вза­галі менш симпатичні, ніж їхні несором'язливі од­нолітки. Аналогічно сором'язливі дівчатка опису­ють себе як непривабливих і дурніших, ніж їхні подруги.

    Але давайте подумаємо, чи справді сором'язливі діти менш симпатичні, чи вони лише відчувають се­бе такими тому, що не вміють себе подати. А може іноді й ми, дорослі, негативно висловлюємося про сором'язливу дитину, ще більше занижуючи її са­мооцінку. Є також вірогідність, що й сама дитина надто критично ставиться до себе. Ця думка підтверджується також дослідженням, що серед мо­лодших школярів сором'язливі відрізняються не­терпимістю до інших і водночас зниженою самопо­вагою.

   Допомогти дитині подолати сором'язливість, сформувати у неї бажання спілкуватися — спільне завдання батьків і педагогів. Це завдання вирішува­не, але робити це слід, коли дитина ще маленька. З віком у сором'язливої дитини вже складається пев­ний стиль поведінки, і вона починає давати собі звіт у цьому своєму «недолікові». Проте усвідомлен­ня власної сором'язливості не тільки не допомагає, а навіть заважає її подолати. Дитина не в силі подо­лати свою сором'язливість, оскільки вона не вірить у свої сили, а те, що вона фіксує увагу на особли­востях власного характеру й поведінки, ще більше її сковує.

        Подумаймо разом і виробимо певний стиль по­ведінки з сором'язливими дітьми:

-  розширюйте коло знайомств своєї дитини, частіше запрошуйте до себе друзів, беріть маля в гості до знай­омих людей, розширюйте маршрути прогулянок, учіть маля спокійно ставитися до нових місць;

-  не варто постійно непокоїтися за дитину, нама­гатися повністю оберігати її від усіляких небезпек, в основному вигаданих вами,  не намагайтеся самі зробити все за дитину, передбачити всі утруднення, дайте   їй   певну   міру   свободи   і   відкритих   дій; постійно зміцнюйте в дитині впевненість у собі, у власних силах;

-  залучайте дитину до виконання різних доручень, пов'язаних із спілкуванням, створюйте ситуації, в яких сором'язливій дитині довелося б вступати в кон­такт з «чужим» дорослим. Наприклад: «Треба дізна­тися, про що ця книга з чудовими картинками. Запи­таймо бібліотекаря (продавця) і попрохаємо її подивитися». Звичайно в такій ситуації «вимушеного» спілкування, наприклад, на прийомі у лікаря, в ди­тячій бібліотеці, в гостях у сусідки, дитина спочат­ку скута настільки, що вітається пошепки, відводя­чи очі, і не відриваючись від руки матері. Зате після візиту прощається голосно й чітко, іноді навіть усміхаючись.

    Іноді сором'язливість у дитини з віком минає. Але, на жаль, таке щасливе подолання сором'язли­вості зустрічається далеко не завжди. Більшості дітей необхідна допомога з боку дорослих: батьків —  з одного боку і вихователів дитячого садка — з другого.  Робота щодо подолання сором'язливості повинна провадитися узгоджено, постійно й тер­пляче. Вона  вимагає   від  дорослих  обережності, делікатності,  оскільки  сором'язливі діти  можуть зреагувати на втручання дорослих зовсім не так, як ви від них очікуєте.

Дитина погано говорить

   Більшість дітей, починаючи говорити, не вимов­ляють деякі звуки. В одних це швидко минає, в інших — затягується, і тоді вже батькам складно са­мим упоратися з цією проблемою, необхідна допо­мога фахівця-логопеда. Крім порушення вимови звуків дитина може мати й більш глибокі мовні по­рушення, наприклад, заїкання. Складність різних мовних порушень полягає в тому, що вони тягнуть за собою й інші порушення, зокрема, порушення комунікативної сфери.

     Спочатку дитина-заїка, на перший погляд, цілком нормально спілкується з іншими дітьми. А потім ми раптом починаємо помічати, що дитина дедалі більше починає віддавати перевагу грі наодинці, не хоче іти на прогулянку, до дитячого садка. Вона по­чинає усвідомлювати свій дефект і соромитися його. А іноді ще ми, батьки, підливаємо олії у во­гонь, говорячи при інших дітях про мовний недолік дитини.

     Заїкування буває різним. Наприклад, вразлива, навіювана дитина може почати заїкатися, наслідую­чи когось з дорослих, а потім ця реакція може закріпитися. Таке заїкування можуть коригувати самі батьки, стежачи за тим, щоб в оточенні дити­ни не було людей, що заїкуються.

Іноді дитина поспішає, починає говорити швидко, погіршується вимова звуків, а потім через пере­вантаження мовного апарату може виникнути й заїкання. Звичайно така форма минає швидко, як­що батьки стежать за додержанням мовного режи­му, обмежують навантаження, спостерігають за темпом мови.

    Трапляються й більш складні форми заїкування. Одна з них може бути викликана якоюсь внутрішньою психічною травмою. Дуже часто та­кою причиною буває переляк. Дитина стає не­спокійною, легко подразнюваною, у неї погіршується апетит, іноді вона починає боятися говорити, а потім на цьому фоні з'являється заїку­вання.

   Дитина-заїка може бути підвищено агресивна або, навпаки, замкнена й пригнічена. У спілкуванні з однолітками дитина боїться бути неспроможною, потерпіти фіаско. Вона взагалі намагається уникати спілкування з однолітками, або вступає у конфлікти. У взаєминах з дорослими дуже часто проявляється сильна прихильність до когось. Така дитина має дуже нестійку самооцінку, вона хоче ба­гато чого досягти, але при цьому не вірить у свої сили, тому намагається уникати ситуацій, в яких можуть проявитися її реальні здібності.

   Звичайно, дитина-заїка вимагає до себе особливої уваги. Їй потрібна допомога логопеда, який працює над звуковою стороною мови, і психолога, який до­поможе дитині впоратися зі своїми внутрішніми труднощами. І, звичайно ж, дитині необхідна увага люблячих і дбайливих батьків, які вірять в її сили і можливості і підтримують дитину своєю любов'ю.

    Кожна дитина являє собою яскраву індивіду­альність і вимагає особливого до себе ставлення. Тому підхід до спілкування зі своєю дитиною ви можете й повинні віднайти самі, шановні батьки. Ми ж прагнутимемо допомогти вам у цьому, запро­понувавши кілька загальних рекомендацій, як пово­дити себе з дитиною, що заїкується:

- не варто звертати особливу увагу дитини на мов­ний дефект. Значно ліпшою її мова від цього не ста­не, а фіксація на дефекті може призвести до небажа­них наслідків;

-  ні в якому разі не пов'язуйте невдачі дитини з її мовним дефектом;

- об'єктивно підкреслюйте позитивні риси своєї ди­тини;

- заохочуйте її спілкування з іншими дітьми;

-  не варто нагадувати дитині про психічні травми і неприємні переживання;

- зверніть увагу на чергування періодів поліпшення й погіршення мови. Проаналізуйте ситуації й обстанов­ку, в яких мовлення поліпшується, і сприяйте розвит­кові цих ситуацій.

У домашніх умовах можуть бути організовані ігри і вправи для розвитку сфери спілкування дітей з мовним порушеннями.

ЯК ЗНЯТИ ПСИХОЛОГІЧНЕ

НАПРУЖЕННЯ ДИТИНИ?

    У «шкільному» житті першокласники стикаються з труднощами, невдачами, незаслуженими звинуваченнями, обра­зами, припускаються помилок, потрапляють в конфлікти, відчувають невпевненість.

     Найбільш доцільними для зняття пси­хологічного напруження учнів молодшого шкільного віку, як вважає В. Шахненко, є дихальна гімнастика, фізич­ні навантаження, домашній затишок, спілкування з чоти­риногим другом, живопис, ху­дожнє слово, театр, позитивні емоції, музика та спілкування з природою.

     Батькам доцільно знати способи зняття психічного на­пруження у дітей.

     Глибоке дихання

   Зробити глибокий вдих, випинаючи живіт уперед до відчуття участі в цьо­му діафрагми. Тепер тро­хи повільніше, видихаючи повітря до втягування жи­вота всередину. При цьому дитина повинна уявляти, що вдихає цілющий кисень — здоров'я, спокій, а види­хає — повітря, непотрібне організмові, хворобливість і хвилювання.

     Фізичні навантаження

    Найкращим способом зняття нервового напружен­ня є фізичні навантаження — фізична культура та фізична праця. Якщо в дитини по­ганий настрій, їй необхідно гратися на свіжому повітрі в рухливі спортивні ігри: фут­бол, волейбол, теніс.

     Домашній затишок, спілкування з чотири­ногим другом

     Дитина повинна знати, що коли їй дуже важко, з її образами треба йти додому. До­машній затишок, добре і лагідне слово рід­них допоможуть їй. Учені вважають, що кішка та собака знімають стресовий стан, заспокоюють нервову систему.

      Живопис

   Живопис своїм розмаїттям кольорів, грою світла й тіні створює особливу музику кар­тини. Так вважав французький художник Е. Делакруа. А російський вчений Ф. Шмідт писав, що колір сам по собі, незалежно від предмета, якому він властивий, справляє на глядача певний психофізіологічний вплив.

      Художнє слово

     Читання цікавої казки, оповідання сприяє зменшенню нервового напруження і заспо­коює дитину.

      Театр

    Вважають, що він має магічну силу впли­ву на психіку. Якщо є така нагода, відвідай­те з дитиною ляльковий театр, подивіться мультфільм.

       Позитивні емоції

   З давніх-давен відомо, що усмішка, жарт, гумор знімають психічне напруження. Ю. Нікулін писав: «Я твердо вірю: сміх зміцнює здоров'я і подовжує життя». Почитайте з дитиною гуморески, відвідайте цирк.

           Музика

     Людям здавна відомо про цілющі влас­тивості музики. Російський невропатолог і психіатр В. Бехтєрев довів, що в дитячо­му віці нормальному, здоровому розвиткові організму сприяють ніжні колискові пісні, спокійна музика.

         Спілкування з природою

      Природа заспокоює нервову систему, робить людину добрішою. Отже, якщо в дитини поганий настрій — відпочиньте з нею серед природи.

         Гра

    Гра — явище феноменальне, вона при­таманна всім дітям без винятку. Особливу значущість гра має для першокласників, оскільки це та діяльність, без якої дити­на шести років не може нормально жити і розвиватись. У навчальному процесі через його регламентованість не завжди можна забезпечити умови, необхідні для розгор­тання справжньої гри: самоініціативність, добровільність, спонтанність, необмежене мовне спілкування, необмеженість у часі. Тому доцільно батькам подбати про те, щоб діти достатньо гралися у вільний від шкільних занять час. Причому, що більший вибір ігор, то легше розкрити ін­дивідуальні здібності й обдарування кожної дитини, створити умови для її повноцінного розвитку.

    Творчо, оригінально наслідуючи дорос­лих, дітей, поведінку уявних персонажів, їхнє ставлення до оточення дитина засвоює моральні норми, на чуттєвому рівні долу­чається до культури свого середовища. Дру­гий фактор, яким зумовлюється виховний вплив творчих ігор — реальні міжособистісні стосунки дітей у процесі гри. Вони мають величезне значення для подальшого розвит­ку особистості, засвоєння норм поведінки в дитячому колективі.

    Дитина почувається у безпеці, дотримується дисципліни і розвивається гармонійно лише тоді, коли бачить чіткі межі між дозволеним і забороненим.

Дорослим та батькам необхідно пам'ятати:

1. У житті кожної дитини обов'язково мають існувати певні обмеження, вимоги, заборони, тобто правила. Це корисно зна­ти тим батькам, які прагнуть уникати сімейних конфліктів, намагаються якнайменше засмучувати малюка й отримують зво­ротний результат, потураючи капризуванням. Треба встановити правила поведінки та дбати про їхнє виконання.

2.   Батьки мають дотримуватись меж дозволеного, чіт­ко та спільно засуджувати погані вчинки дитини, бути по­слідовними.

3. Обмежень, вимог, заборон, тобто правил, не повинно бути забагато, і вони мають бути гнучкими. Дотримання цієї вимо­ги правила застерігає батьків від інших крайнощів — виховання в дусі «закручування гайок».

4. Усі ці правила, разом узяті, передбачають наявність у батьків почуття міри, особливу мудрість у розв'язанні питань щодо «можна» і «не можна» у взаєминах із дітьми. Також тре­ба пам'ятати, що правило відрізняється від правила. І батьки завжди можуть знайти «золоту середину» між готовністю ро­зуміти малюка і бути твердими, між гнучкістю і непохитністю у вихованні дисциплінованості у сина чи доньки.

5.  Тон, яким повідомляєте вимогу або заборону, має бути радше дружнім, аніж директивним. Не варто на запитання сина або доньки: «Чому не можна?» відповідати: «Тому, що я так сказав!», «Не можна і все!». Доречніше стисло пояснити: «Це небезпечно», «Уже пізно», «Ти можеш зашкодити іншим і со­бі». Пояснення має бути коротким, чітким, зрозумілим і по­вторюватися лише раз.

6.Пам'ятайте, що кожна дитина робить залюбки дві речі: вона або співпрацює з батьками, або пручається. Тому питання дисципліни розв'язується дуже про­сто — змалечку потрібно поводитися так, щоб дитина зрозуміла: їй вигідно співпрацювати з вами.

7. Не забувайте про власний приклад, інколи він набагато красномовніший, ніж десять правил, разом узятих.

ГІПЕРАКТИВНА ДИТИНА

    У перекладі з латинської мови «активний» — озна­чає діяльний, дієвий, а грецьке слово «гіпер» вказує на перевищення норми. Гіперактивність у ді­тей виявляється невластивими для нормального, відповідного віковому розвитку неуважністю, ім­пульсивністю, підвищеною рухливістю. За даними психолого-педагогічної літератури, характеризуючи таких дітей, вживають терміни: «рухливий», «ім­пульсивний», «спритний», «вічний двигун», «живчик», «вулканчик», «торнадо». Через вертлявість і непосидючість такий малюк одразу впадає у вічі, виокремлюється на тлі однолітків. Він нетерплячий та метушливий, імпульсивний та агресивний. Не може втримувати на чомусь ува­гу більше ніж 5—10 хвилин. Багато і швидко роз­мовляє, ставить незліченну кількість запитань, але на відповіді не чекає, бо за мить встигає зацікави­тися чимось іншим. Ці діти надзвичайно чутливі та вразливі, деякі з них мають занижену самооцінку.

   Будь-яка  жорстка критика, порівняння з іншими посилює їхню невпевненість у собі. Однак батькам простіше накричати на ди­тину або покарати її, ніж виявити терпіння, спокійно вказавши на помилки, звернутись до фахівців, визнати, що малюкові необхідна допомога спеціалістів.

  Багато фахівців відзначають щорічне збільшення кількості малечі з таким пси­хічним розладом і констатують, що за останні 5 років ситуація значно погіршилась. Лікарі стверджують, що хлопчики втричі вразливіші за дівчаток. З урахуванням щорічного погіршення ситуації, сьогодні питання гіперактивності хвилює вже не ли­ше батьків, психіатрів та психологів, а й урядовців. Адже, за де­якими експертними оцінками, лише в Україні таких дітей сьо­годні від 50 до 150 тисяч.

    Гіперактивністю називають занадто неспокійну фізичну і розумову активність у дітей, коли нервове збудження пе­реважає над гальмуванням. Лікарі вважають, що гіперактив­ність є наслідком дуже незначного ураження мозку, яке не ви­значається діагностичними психологічними тестами. Кажучи науковою мовою, ми маємо справу з мінімальною мозковою дисфункцією. Ознаки гіперактивності виявляються у дитини вже в ранньому віці. Надалі емоційна нестійкість і агресивність часто призводять до конфліктів у сім'ї і школі. Найяскравіше гіперактивність проявляється у дітей у старшому дошкільному і молодшому шкільному віці. У цей період відбувається перехід від ігрової діяльності до навчальної і, у зв'язку з цим, збіль­шуються інтелектуальні навантаження: від дітей вимагають уміння концентрувати увагу впродовж тривалого відрізку часу,

доводити почату справу до кінця, отримувати певний ре­зультат. Саме в умовах тривалої і систематичної діяльності гі­перактивність, як симптом хвороби, заявляє про себе дуже переконливо. Батьки раптом виявляють численні негативні наслідки непосидючості, неорганізованості, надмірної рухливості свого малюка і, стурбовані цим, шукають контактів із психологом.

                 Діагностичними симпто­мами гіперактивних дітей:

1. Неспокійні рухи в кистях і стопах. Сидячи на стільці, маля корчиться, звивається.

2.  Дитина не може спокійно сидіти на місці, коли від неї цього вимагають.

3.  Легко відволікається на сторонні подразники.

4.  Насилу чекає своєї черги під час ігор і в різних ситуаціях у колективі (на заняттях, під час екскурсій і свят).

5.  На питання часто відповідає, не замислюючись, не до­слухавши їх до кінця.

6. При виконанні запропонованих завдань має труднощі (не пов'язані з негативною поведінкою або недостатнім ро­зумінням), не може отримати необхідний результат.

7.  Насилу зберігає увагу при виконанні завдань або під час ігор.

8.  Часто переходить від однієї незавершеної дії до іншої.

9.  Не може гратися тихо, спокійно, дотримуватися правил.

10. Багато базікає.

11. Часто заважає іншим, чіпляється до оточення (наприклад, втручається в ігри інших дітей, відбирає іграшки, кидає їх).

12. Часто складається враження, що дитина не слухає звер­нень до неї.

13. Нерідко губить речі, необхідні в дитячому садку, школі, вдома, на вулиці.

14. Інколи здійснює небезпечні дії, не замислюючись про на­слідки, але пригод або гострих відчуттів навмисно не шукає (на­приклад, вибігає на вулицю, не роззирнувшись навколо).

    Діагноз СДУГ (синдром дефіциту уваги та гіперактивність) вважається правомірним, якщо наявні щонайменше вісім зі всіх симптомів. Як же виникає ця хвороба? На думку експертів, у багатьох випадках гіперактивність обумовлена генетично. У деяких випадках гіперактивність — наслідок травм мозку, пологів або вагітності з ускладненнями. Крім того, треба зазначити ще один важливий фактор ви­никнення хвороби — соціально-психологічний. Не виключено, що якоюсь мірою гіперактивний синдром — це хвороба сучасного суспільства XXI століття, прискорення ритму життя. Не останню роль у появі гіперактивності відіграють ком­п'ютер і телевізор, які, випліскуючи в маси потоки негативної інформації, провокують агресію та нервову збудженість не лише у дітей, а й у дорослих.

  Утім, соціально-психологічний аспект — це, насамперед, вплив родини. Йдеться не лише про неблагополучні сім'ї, в яких, наприклад, хтось із батьків страждає на алкоголізм. І гіперактивність найчастіше трапляється у дітей із родин, де бра­кує теплих емоцій. Інколи, глянувши на батьків, можна впев­нено стверджувати, що допомога, принаймні психологічна, по­трібна саме їм, а не дітям, адже, як нам

відомо, дитина, по су­ті, — дзеркальне відображення взаємин між батьками.

   Не лише у нашій країні, але й у всьому світі кількість таких дітей неухильно зростає. Якщо дитина гіперактивна, то труд­нощів зазнає не лише вона сама, а й її оточення: батьки, од­нокласники, вчителі, друзі. Такому малюкові необхідна своєчасна допомога, інакше надалі може сформуватися асоціальна або навіть психопатична особа: відомо, що серед малолітніх пра­вопорушників значний відсоток складають гіперактивні.

    Переважну кількість батьків незвичайна поведінка дітей по­чинає турбувати під час підготовки до школи (пік хвороби при­падає на 5—7-річний вік). Саме тоді стає зрозумілим, що малюк навряд чи витримає за партою час, відведений на урок. До того ж, імовірно, у нього виникнуть труднощі з пошуком друзів. На дитячому майданчику гіперактивні діти схожі на торнадо, що знищує на своєму шляху геть усе. Якщо такій дитині під час гри з іншими сподобається чужа іграшка, першим поштовхом у неї буде відібрати її, а не попросити погратись. Тому батьки інших малят намагаються тримати своє чадо від них якомога далі. Відповідно, у гіперактивних дітей актуалізується проблема соціальної адаптації та спілкування з оточенням.

     Не зважаючи на те, що за деякими винятками, гіперактивність не впливає на загальний інтелект, проблеми зі шкільною успішністю можуть виникати переважно через непосидючість, невміння концентрувати увагу та погану пам'ять, тому в школі такі діти — небажані учні, їх не приймають як однокласники, так і вчителі. Тому в нашій країні багатьох гіперактивних дітей пе­реводять на навчання за індивідуальним планом, ураховуючи індивідуальні особливості.

     Допомога гіперактивній дитині — це дуже складний процес, і багато підводних каменів очікує на батьків.

    Для початку батькам варто спробувати прийняти особи­стість малюка. Намагайтеся любити його таким, який він є, та, не соромлячись, виявляти це почуття. Хоч би й за допомогою «Правила 8 обіймів», яке пропонує Олена Нікітіна. «Обіймайте дитину не менше 8 разів на день, аби вона відчувала вашу

лю­бов, те, що вона вам потрібна, — пропонує авторка. — Для будь-якої дитини це важливо, особливо для гіперактивної. Тим більше, що обійми заспокоюють і знімають напруження». Любов, на думку експертів, — найкращі ліки.

    Діти потребують особливого поводжен­ня, стилю спілкування, налагодження позитивного сімейного мікроклімату, виконання певних правил поведінки за умови сис­тематичної підтримки батьків та оточення.

   Для таких діток обов'язковими є режим, спеціальна дієта (об­меження у солодощах, гострих та смажених стравах).

    Для них дуже корисні заняття на розвиток тактильних від­чуттів та дрібної моторики (ліплення, малювання пальчиками, нанизування намистинок), ігри з водою, пісочна терапія, за­няття плаванням, незмагальні та некомандні спортивні заняття (теніс, бадмінтон тощо).

  Зазначені методи, безумовно, ефективні. Утім, допомогти ди­тині по-справжньому, а не частково зняти симптоми хвороби, можна лише за умови, що батьки бажають саме допомогти, а не спростити собі життя. Тому вони мають бути готові не ли­ше тривалий час витрачати на заняття зі спеціалістами, до­тримуючись однієї лінії виховання, а також працювати над со­бою: вирішувати власні психологічні проблеми, покращувати мікроклімат у родині.

Особливості виховання близнюків

    Виховуючи близнюків, батьки отримують і по­двійне навантаження, і подвійну втому, і по­двійне задоволення. Для багатьох батьків близнюків перший рік їхнього життя залишається в пам'яті жахливим сном. Спробуємо з'ясувати, як полегшити догляд за двома (або більше) дітьми одночасно.

    Батькам, котрі чекають близнят, потрібно готу­ватися не тільки до подвійних матеріальних витрат. Усі психологічні проблеми, конфлікти, труднощі ви­ховання у випадку з народженням двох малюків не­мовби множаться на два, усі проблеми — удвічі го­стріші. Виховання близнюків, безумовно, має пев­ні особливості.

   У близнят, у порівнянні з іншими дітьми, є чи­мало психологічних відмінностей. Вони пов'язані і з постійним існуванням «удвох», у парі, і навіть із тими ускладненнями, які виникають ще на ста­дії багатоплідної вагітності. Оскільки організм жін­ки «розрахований» на народження лише одного, то двом або трьом малюкам доводиться зазнавати і в материнській утробі, і при пологах різних «стресів». Щоправда, сучасна медицина здатна звести до мінімуму їхні наслідки.

Дуже часто «дружні» близнята сильно залежні одне від одно­го і не можуть розлучитися ні на хвилину. З іншого ж боку, піка «самодостатність» не створює у них потреби виходити «за межі» власного маленького світу, будувати стосунки з іншими однолітками.

   Частий наслідок такої тісної дружби — так звана «автономна» мова, тобто мова, створена самими близнятами і зрозуміла лише їм одним, яку діти зазвичай і не бажають пояснювати тим, хто їх оточує. У зв'язку з цим інколи виникають затримки в роз­витку мовлення, які можна усунути правильним спілкуванням із дітьми, спеціальними заняттями, іграми.

   До трьох років близнята можуть відгукуватися на обидва імені і не впізнавати себе у дзеркалі або на фотографії. Батькам важ­ливо втрутитися якомога раніше і за допомогою певних при­йомів привчати крихіток до того, що у кожного з них — своє ім'я, свої інтереси, свій одяг, своя думка і своє обличчя.

   Приблизно з трьох років у спільних іграх відбувається роз­поділ функцій між близнюками, і закладається основа їхніх май­бутніх відносин.

  Малюк, який з'явився на світ першим, зазвичай сильніший фізично, і тому починає відігравати «головну роль» у парі. Необхідно вчасно помітити це, щоб не дозволити молодшому перетворитися на «невдаху», назавжди стати «другим». Ситуація, в якій один із малюків — «лідер», а інший — «підлеглий», трап­ляється дуже часто. Важливо допомогти дітям, щоб таке са­мовідчуття не збереглося потім і в дорослому житті.

    Часто з близнятами батькам буває дуже важко. Їх двоє — і ді­ти можуть об'єднатися у такий собі войовничий «тандем», при­боркати який буде складно.

   При вихованні обох дітей одночасно дуже важливо не пе­реходити межу, «розділяючи» інтереси пов'язаних одне з одним близнят або, навпаки, примиряючи «суперників». Потрібно ді­яти м'яко. Важливо також пам'ятати, що однаково ставитися до обох неможливо, адже вони — різні, і про це близнюкам по­стійно нагадуватиме навколишній світ. Справедливість полягає не в тому, щоб «прирівнювати» дітей, а щоб правильно розуміти і захищати інтереси кожного. Треба обов'язково пам'ятати, що кожен із цих дітей — особистість. Вони не схожі за ха­рактером, темпераментом, вони відрізняються багатьма особистісними рисами. Зазвичай одна дитина є спокійною та урів­новаженою, інша — галасливою та веселою. Саме тому підхід до виховання мусить бути різним. Від початку намагайтеся вра­ховувати їхню внутрішню відмінність. Купуйте їм різні іграш­ки. Навіть якщо через це виникнуть непорозуміння, навчіть їх обмінюватися.

   Часто дорослі помічають, що у близнюків розвивається так званий «ефект дзеркала». У них є така особливість — постійно бачать себе у своїй половинці. Інколи це перешкоджає від­чувати особливість і індивідуальність самого себе. Проте в біль­шості випадків такі діти лише користуються своєю схожістю. Вони обожнюють вводити оточення в оману, видають себе за іншого. Першими жертвами стають вихователі в дитячому садку та шкільні викладачі. Близнюки прагнуть уникнути тиску і де­монструють, що їхня сила — у союзі, зокрема, це проявляється в оцінюванні. Деякі доходять до того, що міняються одягом або імітують деталі, які дозволяють їх розрізняти. Але це інколи не­безпечно... Коли близнята надто довго «обманюють», вийшовши з дитячого віку, то розплачуються за це їхні друзі та подружки. Попри все близнята, як янголи-охоронці, завжди допомагають і підтримують одне одного.

    У підлітковому віці, коли близнюки починають відчувати свою самостійність, вони, навпаки, можуть дуже сильно праг­нути до відокремлення, самоствердження, доказу власної зна­чущості. І часто це обертається неприємними конфліктами, якщо вчасно не втрутяться дорослі.

     Батькам доводиться забезпечувати правильний розвиток обох дітей, не допускаючи відставання від рівня, відповідного їхньому віку.

                                      Поради батькам

1.Підготовка до народження близнюків має бути завчасною. Необхідно пам'ятати, що двійні або трійні з'являються на світ на 2—3 тижні раніше звичного терміну.

2.Подолати труднощі можна, тільки подвоївши батьківські зусилля.

3. Годувати двох дітей доведеться майже одночасно. Намагайтеся привчити обох малят до годування за одним гра­фіком. Спробуйте привчити дітей не тільки до одночасного годування, але й до спільного розпорядку сну. А ось купання у ванній у ранні мі­сяці двох дітей одночасно — це важке випробування (якщо, зви­чайно, у вас не чотири руки). Якщо купати обох одразу вам за­надто складно, можна купати одного, поки інший грається.

4. Близнюки швидше заспокоюються і краще сплять, якщо їх класти в одне ліжко, а не в різні, возити на прогулянку в одно­му візочку. Зрештою, вони достатньо зблизилися за 9 місяців в утробі. Коли малюки підростуть, можна зробити спальне місце просторішим — залежно від того, як вони краще сплять — при­тискаючись одне до одного або тримаючись на відстані.

5. Діти, яких носять на руках, — менше плачуть. Досвідчені батьки знають, що цей прийом швидко заспокоює. Доведеться носити обох. Якщо один із них почне кричати, він потривожить і іншого, а подвійний плач, що наростає та посилюється, силь­но впливає на нервову систему батьків і дітей.

6. Як їх розрізняти? Якщо вам складно розрізняти своїх аб­солютно однакових дітей, спробуйте придумати особливі зна­ки (браслети, зачіски, пелюшки різного кольору, одяг, но­совички, посуд). Навіть якщо ваші діти схожі одне на одного, як дві краплі води, рано чи пізно ви помітите, що у них є ін­дивідуальні, особливі прикмети, наприклад, родимки на ті­лі. Купуйте їм різне взуття або хоча б із різною шнурівкою. А коли близнюки підростуть, у них почне проявлятися ін­дивідуальність.

7.  Обов'язково називайте близнюків на ім'я. Майте на увазі, що ви виховуєте двох малюків, а не просто двійню. Називайте дітей на ім'я, а не «близнюками».

8. Схожі, але різні близнюки ростуть, і у вас можуть з'яви­тися проблеми, що виникають тільки у сім'ях із блюзнюками. З одного боку, дітям подобається, що вони близнюки, але з ін­шого — їм хочеться бути індивідуальними. В один день вони можуть захотіти бути одягненими однаково, в інший — по-різ­ному. Пливіть за течією — ідіть назустріч їхнім побажанням, да­вайте робити самостійний вибір і не бійтеся розбалувати їх та­ким явним потуранням.

9.  Батьки, зайняті своїми справами, часто і надовго за­лишають близнюків самих, це звужує коло їхнього спілкування і призводить до ще більшого зближення. А згодом може зробити їх взаємозалежними. І що більше вони перебувають наодинці у дитинстві, то важче їм буває потім адаптуватися у дитячому, шкільному і навіть дорослому колективі.

10. Щоб уникнути затримки у розвитку мовлення, якомога більше розмовляйте з близнюками, заохочуйте їх до спільних розмов із членами сім'ї, пропонуйте кожному розповідати, що вони бачать на картинці переказувати прочитані оповідання, що вони бачили під час прогулянки, розваг тощо. Обов'язково вислуховуйте кожного з малят, пропонуйте висловити свою осо­бисту думку.

   Неповторне задоволення — спостерігати за розвитком двох близнюків, за їхніми стосунками. Подвійне навантаження стає для батьків подвійною радістю. Коли діти починають сидіти і повзати, батькам стає легше, оскільки двійко діток можуть гратися одне з одним, даючи батькам необхідний перепочинок. Потім настає час, коли очі у вас розбігаються, оскільки ви на­магаєтеся встежити за обома малюками, відповісти обом од­ночасно на зовсім різні запитання... Згодом проблем із близ­нюками меншає, але повністю вони не зникають. І, нарешті, пам'ятайте, що кожен із них потребує вашої уваги, турботи, ласки, любові.

Не кожна дитина готова в шість років сісти за парту

     «Перший раз у пер­ший клас», безумовно, не тільки запам'ятовується на все життя, а й викликає спектр різноманітних емоцій у малюка, який ще вчора безтурботно ба­вився в пісочниці, а нині має опановувати непросту науку спілкування з однокласниками та вчителями, призвичаюватися до нового режиму дня і разом зі шкільною формою приміряти новий соціальний ста­тус — «учень». І щоб ці яскраві емоції органічно пе­рейшли у спокійне і зважене річище шкільних буд­нів, батькам, як і вчителям, не можна забувати про деякі «золоті» правила.

Перший рік навчання у школі — це один із най­суттєвіших перехідних періодів у житті дитини, адже цілковито змінюється спосіб її життя.

   Психологи і педагоги визначають готовність до школи насамперед тим, наскільки малюк бажає йти до навчального закладу, а також рівнем розвитку певних параметрів інтелектуальної, соціальної та пси­хофізіологічної зрілості дівчинки чи хлопчика. Розроблені такі показники готовності до навчання у школі:

•здатність до довільної, цілеспрямованої, вольової по­ведінки: вміння зосередитися в класі, не звертати увагу на по­дразники, що відволікають, уміння орієнтуватися на вказівки вчителя, уважно слухати-та точно їх виконувати;

•інтелектуальна готовність — розвинуте наочно-образне мислення, вміння аналізувати, синтезувати, порівнювати, уза­гальнювати, класифікувати, виділяти істотні ознаки предметів, робити висновки, будувати речення, висловлювати свої думки у певній послідовності;

• здатність до дій подумки (розвиток внутрішнього плану дій), уміння критично ставитися до себе, оцінювати результат своїх дій;

• фізична розвиненість дитячого організму, достатній роз­виток дрібної моторики рук;

•достатній рівень розвитку психічних процесів: уваги, пам'яті, мислення, спостережливості, уяви тощо.

    Багато з цих умінь у 6-річної дитини — в зародковому стані. Якщо один або декілька показників готовності до школи в ди­тини несформовані, вона відчуватиме істотні труднощі під час навчання у першому класі. Медики стверджують, що період між шістьма та сімома роками дорівнює десяти рокам життя, настільки інтенсивно відбуваються зміни в дитячому організмі. Рік, що ві­докремлює 6-річну дитину від 7-річної, дуже важливий для її пси­хічного й фізичного розвитку. На думку психологів, саме в цей рік формується багато важливих психологічних новоутворень: логічне мислення, воля, внутрішній план дій, довільна поведінка. Тому чимало дослідників вважають оптимальнішим для вступу до шко­ли вік не шість, а хоча б шість із половиною років.

   У маленького першокласника — велика потреба у грі, а по­няття «робота» для нього поки незнайоме. Йому дуже важко втримати увагу в тих межах, яких вимагає школа. Шестирічна дитина здатна фіксувати увагу на одному предметі 10—15 хви­лин, а для успішного навчання потрібно 20—25. Навіть вси­діти півгодини на уроці, не зігнувши спини, — проблема, а не­правильна поза призводить до захворювань хребта.

   Мозок у дошкільному віці працює, як комп'ютер, маючи ак­тивні та пасивні блоки. Коли ввімкнено блок гри (не забуваймо, що гра — це метод пізнання світу та провідний вид діяльності дошкільнят), малюк не може займатися чимось іншим. Лише коли він закінчить пізнавати світ за допомогою гри, то зможе перейти на інший рівень пізнання. Якщо малечу віддати до шко­ли, коли та ще не закінчила пізнавати світ за допомогою гри, вона не зможе повноцінно віддатися навчанню. Тож маленький школяр учитиметься, а водночас ще більше бавитиметься різ­ними забавками. Коли ж дитина повністю пізнала світ за до­помогою гри, то складає всі свої іграшки й каже, що хоче чи­тати книжку. Якщо в цей період віддати дитя до школи, воно отримуватиме задоволення від навчання. Головне, щоб настав переломний момент, коли малюк цього захоче. І байдуже, скіль­ки йому років, головне, що його мозок готовий учитися та пі­знавати світ за допомогою навчання.

    Для першокласника дуже важливо безболісно перейти від ігрової до навчальної діяльності. Психологи нагадують бать­кам: для того, щоб син чи донька пішли до школи охоче, тре­ба подбати про те, щоб у дні, які залишилися до 1 вересня, ди­тина дотримувалася певного режиму. Адже з початком навчання їй доведеться входити в нові рамки, повністю перебудовувати режим дня, особливо тим, хто не відвідував дошкільних на­вчальних закладів.

Як наголошують педагоги і психологи, не кожна дитина го­това в шість років сісти за парту. Декому необхідно продовжити період, коли вони залишаються малюками, коли ігрова діяльність переважає навчальну. Хоча те, що всі малята нині йдуть до шко­ли в шестирічному віці, ми вважаємо штучно нав'язаною нор

мою. На нашу думку, оптимальним вирішенням цього питання має бути колегіальна ухвала вчителів, психологів та лікарів для кожної окремої дитини: чи готова саме вона навчатися з 6 років, чи їй варто розпочати навчання з 7. Батькам слід замислитися, підійти до розв'язання цього питання розважливо і мудро, вра­хувати рекомендації всіх указаних спеціалістів, оскільки декому краще починати навчання з 7 років із багатьох суб'єктивних при­чин. Діти, які йдуть до школи, коли ще не готові вчитися, праг­нуть задовольнити вимоги батьків, виправдати їхні сподівання та стати старанними учнями. Вчителька теж прагне навчити ди­тину, їй приємно, коли школяр успішний. Самим же дітям на­вчання не до снаги, адже фізіологічно вони ще не готові. Таким чином, малюк докладає зусиль до навчання — раз, другий, п'ятий, десятий... Зрештою, коли ці спроби взагалі набридають, припиняє намагання вчитися. І це нормально. Адже коли ди­тина бачить, що не може виконати тих завдань, які ставлять пе­ред нею, досягти позитивних результатів своєї діяльності, то зневірюється у собі й нічого не робить. Це захист перед поразкою. Не всі школярі намагаються до останнього виконати поставлене завдання. Часом вони зупиняються і до кінця життя вже нічого не хочуть робити. Адже дитина, яка розчарувала рідних і саму себе, переживає глибокі емоційні травми та стреси. Зрештою втрачає віру в себе, а від такого практично не виліковують.

    Учителі, які не перший рік працюють із шестирічками, пе­ресвідчилися: для дитини в такому віці школа часто стає шо­ком. Вони дотримуються думки, що шестирічному малюку все ж зарано йти до школи. Те, що майбутній першокласник на­вчився рахувати до 100, знає столиці європейських держав, уміє читати, — це все зайве, — переконані педагоги. Дитина, яка звикла до свободи, має висидіти 35 хвилин уроку. Це перший серйозний бар'єр, який доводиться долати малюку. Іншим незвичним моментом для дитини стає спілкування з однокласниками, яке разом із відпочинком необхідно «втис­нути» в короткі хвилини перерви між уроками. І так — щодня.

 «Золоті» правила для батьків першокласників

1.  Заздалегідь привчайте дитину до відповідного розпорядку дня, особливо якщо вона не відвідує дошкільного закладу.

2.  Демонструйте любов до дитини незалежно від її оцінок у школі. Вона має відчувати, що дорога вам завжди, незважаючи на те, чи збігаються її шкільні досягнення з вашими уявленнями й вимогами. Таке ставлення допоможе сформувати стійку по­зитивну самооцінку на все життя.

3. Полюбіть школу, в яку ви віддали свою дитину. У жодному разі не можна дозволяти собі некоректних коментарів про шко­лу та її вчителів, особливо у присутності дитини. Малюку важ­ко одразу сприйняти авторитет учителя. Тому якщо мама під­тримуватиме педагога, доньці чи сину буде набагато легше вві­йти в нову життєву ситуацію.

4.  Не перетворюйте дитину на засіб вашого самоствердження, на річ, якою можна вихвалятися перед знайомими: «А моя доч­ка дві іноземні мови вивчає, на фортепіано грає!». Цілком можливо, що таке навантаження для неї надмірне, але вона не насмілюється вам заперечувати. Роздивіться у малюкові не продовження вашого «Я», а окрему особистість. Тоді ви будете здатні зрозуміти, що йому справді потрібно, а що ні.

5.  Говоріть із дитиною щодня про всі дрібниці, про склад­ні і приємні події, про її відчуття від тих чи інших справ, про шкільне життя.

6.  Ураховуйте побажання дитини. Адже до школи йде вона, а не ви. Тож варто дослухатися, який вона хоче портфель, пе­нал, олівці, яка форма їй більше до вподоби, необхідно дати змогу зробити вибір із декількох представлених варіантів від­повідно до ваших фінансових можливостей.

7. Якщо ваш малюк хоче взяти із собою до школи щось не­стандартне, скажімо, маленьку іграшку, — дозвольте! Батьки по­миляються, намагаючись навіяти дитині, що відтепер вона стає дорослою. Дитинство після 1 вересня не закінчується. Цей про­цес тривалий, особливо для шестирічок.

8. Ще до школи варто з'ясувати нахили малюка і розпочати заняття хореографією, спортом, музикою, малюванням, до­помогти спрямовано витрачати енергію до початку шкільного навчання і досягати позитивних результатів у тій справі, що по­добається саме йому, а не тільки вам.

9.  Показуйте, що ви задоволені здобутками своєї дитини, уникайте підкреслення її невдач.

10. Розвивайте увагу, пам'ять, мислення малюка за допо­могою спеціальних вправ.

12. Учіть дитину висловлювати свої думки, переказувати опо­відання, мультфільми, події.

13.  Розвивайте дрібні м'язи рук за допомогою ліплення, ма­лювання, аплікацій, нанизування намистинок, складання пазлів тощо.

Виховання дисциплінованості у дітей

     Чимало батьків вагаються: чи така вже необхідна сувора дисципліна у процесі виховання дитини, і якщо так, то як її застосовувати? Як поєднати бать­ківську любов і суворі правила? У цьому питанні, як і в будь-якому іншому, важливе відчуття міри, інакше кажучи — дотримання золотої середини. Багато років тому переважна більшість батьків у ви­хованні своїх дітей дотримувалася принципу не­обмеженої активності. Вважалося, що це дає змогу повною мірою пізнавати світ, сприяє вільному екс­периментуванню. Система увійшла до педагогіки під назвою «виховання без стресів». Але сьогодні педагоги повертаються до консервативних методів, основою яких є дисципліна.

   Хоч як це парадоксально, але дітям теж потрібні порядок і правила поведінки — вони на них очі­кують. Виконання писаних і неписаних законів людського існування робить життя маленької лю­дини зрозумілим, передбачуваним, створює від­чуття безпеки.

    Дорослішаючи, малята інтуїтивно відчувають, що за батьківськими «не можна» прихована турбота про їхню безпеку, до­бробут. Проте виникає запитання: чому діти, почуваючись захищенішими за умов установленого дорослими порядку і чіткої регламентації правил, водночас намагаються порушувати ці по­рядок та правила? Існує багато причин, але найголовніша — вони насправді повстають не проти правил і вимог, а проти засобів їхнього «впровадження в життя», тобто проти силових методів, авторитаризму. Тому спробуємо відповісти на інше запитання: як батькам знайти шляхи до безконфліктного виховання дис­циплінованості?

    Для більшості дорослих діти є сенсом усього їхнього життя, виправданням шлюбу, тому вони відчувають до своєї дитини, особливо якщо вона єдина в сім'ї, хворобливе, надмірне почуття любові, й потребують від неї взаємних почуттів. Побоюючись тратити таке взаємне почуття, батьки намагаються виконувати будь-які примхи, не відмовляють ні в чому. Син чи донька, відчуваючи батьківську залюбленість і вседозволеність, ко­ристуються становищем і стають справжніми домашніми ти­ранами. Дехто навіть погрожує, що перестане любити батьків. А ті готові дозволити все, що завгодно, аби не втратити таку потрібну любов.

    Інша крайність — сім'ї, в яких батьки зловживають суворими дисциплінарними заходами для того, щоб не розпещувати сво­їх дітей. При цьому одні з них застосовують систематичні, да­леко не завжди розумні заборони, інші, дратуючись, переходять на крик, різкий вимогливий тон, треті — вважають прийнятним навіть фізичне покарання. У таких сім'ях діти стають осла­бленими, замкненими, сором'язливими. Усім довкола здається, що ці малята постійно очікують суворого зауваження чи уда­ру, адже вони стають відкритими для агресії. Можливий і зво­ротний бік: діти самі стають агресивними і намагаються у ста­ні роздратування розпочати бійку зі старшими. За принципом ланцюгової реакції злість і образа поширюється як на дітей, їх­ніх батьків, так і на решту людей довкола, що безумовно шкід­ливо.

     Для дотримання дисципліни неможливо обійтися без за­борон та обмежень, але в розумних межах. Установлювати заборони треба таким чином, щоб дитина чітко знала, чого робити не можна і що можна робити замість забороненої дії.  Обмеження та заборони треба встановлювати чітким, рішучим, діловим тоном, обов'язково спокійним, не ображаючи дитину, не принижуючи її гідності. Доцільно використовувати безособові звернення, оскільки малята легше погоджуються і обмеженнями, які стосуються не їх особисто, а багатьох ді­тей і навіть дорослих. Наприклад, якщо використати фра­зу: «Перед обідом солодкого не їдять», — дитина спокійніше її сприйматиме, ніж почувши: «Я не дозволяю тобі їсти со­лодощі перед обідом».

     Установлюючи заборону, батькам варто вказати на розуміння дитячих бажань: «Я розумію, що ти хочеш погуляти ще годинку, я б теж не проти, але час іти додому, займатись іншими спра­вами».

    При забороні того, чого не можна робити зараз, необхідно обов'язково проговорити, коли це можна буде зробити іншим разом, наприклад: «Зараз уже пізно дивитися телевізор, час ля­гати у ліжко. А от завтра ти зможеш побачити свій улюблений мультик».

   З якими заборонами для дотримання дисципліни батькам доводиться стикатися найчастіше? Більшість пов'язані з об­меженням фізичної активності. Усім нам нерідко доводилося чути: «Не бігай», «Не лізь — упадеш», «Не крутися! Сиди спо­кійно», «Не йди у калюжу».

    Але ж дітям фізично необхідно бігати, стрибати, рухатися... Моторні функції організму пригнічувати не можна у жодному разі, оскільки це призводить до виникнення в дитини напру­женості, поганого настрою, навіть агресивності. Малятам тре­ба виплескувати свою нестриману енергію, тому до заборон ру­хової активності слід підходити зважено, знаходити час і місце, де можна бігати, грати у рухливі ігри, кататися на велосипеді чи на роликових ковзанах.

   Інша річ — забороняти справді неприпустиме: битися, штов­хатися, забирати іграшки, лізти на дерева та паркани, кидатися камінням, голосно кричати, торкатися праски, гратися сір­никами, голками, ножицями, ножем та іншими небезпечними речами та речовинами (оцет, лікарські засоби, бензин тощо). Батькам слід спрямовувати дитячу необмежену активність у без­печне річище: можна «досліджувати» калюжі, але у високих чоботах; можна розібрати годинник, але несправний; грати у футбол також можна й потрібно, але не у приміщенні та подалі від сусідських вікон; навіть кидати каміння в ціль можна, якщо ні­кого немає поруч.

  Треба продумано підійти до розвитку дрібної моторики рук і під час вирізування, нанизування намистинок, вишивання, в'язання та пояснити дитині правила безпечного користування необхідними речами.

    Існує група заборон, порушення яких батьки провокують самі. Якщо одного разу ви показали дитині годинник, каль­кулятор, ключі від квартири або автомобіля, гаманець, па­спорт, інші важливі речі та документи і не пояснили їй, що гра­тися з ними не можна, вони завжди повинні лежати у від­повідному місці, щоб не загубитися. Не дивуйтеся, коли по­бачите, як дитина захоплено використовує їх у своїх іграх. Звичайно, ви будете стурбовані, аби вона не зламала чи не за­губила якусь річ, що може викликати певні проблеми у май­бутньому. Намагатиметеся негайно заборонити гратися з та­кими предметами. Але уявіть собі, в якому суперечливому стані опиниться ваша дитина. Вона бачить, що інші члени сім'ї користуються цими речами, а тільки їй забороняють. Поясніть: дечим гратися не можна, це створено не для ігор, втрата чи псування призведуть до суттєвих незручностей. Треба стежити, щоб ці речі були поза межами досяжності дитини, мали своє постійне місце.

     Хочемо звернути увагу батьків ще й на правила поведінки дитини у громадському транспорті і громадських місцях, до­тримання яких теж впливає на виховання дисциплінованості. Під час прогулянок, відвідувань культурно-масових заходів, за­кладів відпочинку, кінозалів треба вчити ма­люка поводитися відповідно до загальноприйнятих норм, бути вихованим, чемним, не заважати іншим людям.

    Дитина почувається у безпеці, дотримується дисципліни і розвивається гармонійно лише тоді, коли бачить чіткі межі між дозволеним і забороненим.

Дорослим та батькам необхідно пам'ятати:

1. У житті кожної дитини обов'язково мають існувати певні обмеження, вимоги, заборони, тобто правила. Це корисно зна­ти тим батькам, які прагнуть уникати сімейних конфліктів, намагаються якнайменше засмучувати малюка й отримують зво­ротний результат, потураючи капризуванням. Треба встановити правила поведінки та дбати про їхнє виконання.

2.   Батьки мають дотримуватись меж дозволеного, чіт­ко та спільно засуджувати погані вчинки дитини, бути по­слідовними.

3. Обмежень, вимог, заборон, тобто правил, не повинно бути забагато, і вони мають бути гнучкими. Дотримання цієї вимо­ги правила застерігає батьків від інших крайнощів — виховання в дусі «закручування гайок».

4. Усі ці правила, разом узяті, передбачають наявність у батьків почуття міри, особливу мудрість у розв'язанні питань щодо «можна» і «не можна» у взаєминах із дітьми. Також тре­ба пам'ятати, що правило відрізняється від правила. І батьки завжди можуть знайти «золоту середину» між готовністю ро­зуміти малюка і бути твердими, між гнучкістю і непохитністю у вихованні дисциплінованості у сина чи доньки.

5.  Тон, яким повідомляєте вимогу або заборону, має бути радше дружнім, аніж директивним. Не варто на запитання сина або доньки: «Чому не можна?» відповідати: «Тому, що я так сказав!», «Не можна і все!». Доречніше стисло пояснити: «Це небезпечно», «Уже пізно», «Ти можеш зашкодити іншим і со­бі». Пояснення має бути коротким, чітким, зрозумілим і по­вторюватися лише раз.

6.Пам'ятайте, що кожна дитина робить залюбки дві речі: вона або співпрацює з батьками, або пручається. Тому питання дисципліни розв'язується дуже про­сто — змалечку потрібно поводитися так, щоб дитина зрозуміла: їй вигідно співпрацювати з вами.

7. Не забувайте про власний приклад, інколи він набагато красномовніший, ніж десять правил, разом узятих.